Нарцисизм і перенесення

«НАРЦИСИЗМ І ПЕРЕНЕСЕННЯ»

Глава з книги «Назустріч аналізу» Маріо Якобі

Останнім часом багато говорилося про збільшення кількості пацієнтів, які страждають -так званими нарцисичними розладами особистості. Цей діагноз є дещо невиразним і невизначеним і може стосуватися широкого кола людей: від дуже порушених, що страждають патологічним нарцисизмом 42 , і до самих звичайних, до яких кожен з нас може відносити себе¬, які мають схильність до певних хворобливих переживань, викликаних наявністю певного комплексу. Я б зіткнувся з величезною складністю, перераховуючи людей, які більшою чи меншою мірою не були б схильні до нарцисичних змін настрою, які мали б настільки усталену і адекватну самооцінку, що ніколи не потрапляли під вплив інфляційних фантазій або не мучилися від відчуття своєї нікчемності.
Хайнц Когут написав дві блискучі книги, присвячені ¬нарцисичним розладам особистості та психоаналітичним підходам до їх лікування: Аналіз Самості* ( The Analysis of the Self ) та Відновлення Самості * ( The Restoration of the Self ) .
У них демонструється новий підхід, який дещо відрізняється від підходу, властивого класичному психоаналізу¬, і багато в чому дивовижно схожий з деякими аспектами юнгіанської психології 43 . Когут відзначає два основних типи перенесення, з якими йому доводилося зіштовхуватися, аналізуючи пацієнтів, які страждають на нарцисичними розладами: дзеркальне перенесення та ідеалізуюче перенесення. Я вважаю його спостереження дуже корисними і в переважній більшості випадків ¬дуже точними. Оскільки погляди Когута стали дуже популярними, мені хочеться коротко сказати про ці типи перенесення зі свого власного погляду юнгіанського аналітика.

Дзеркальне перенесення

Згідно з Когутом, дзеркальне перенесення виникає з базової та життєво важливої людської потреби в “емпатичному резонансі” 44 . Щоб дізнаватися про себе, кожному з нас необхідно «вглядатися в дзеркало» і всі ми потребуємо емпатичного резонансу, щоб відчувати своє існування, визнання оточуючих і цінність, яку ми для них являємо, і тоді ми втішаємося відчуттям власної цінності.
У зв’язку з цим мені згадується грецький міф, який ¬згадується в гімні Піндара. Коли Зевс перестав займатися устроєм світу, він святкував своє весілля, під час якого він запитав Олімпійських богів, чи все він зробив у світі, що було необхідно, чи чогось не вистачає. У відповідь боги попросили його створити таких божественних створінь, які б прославили його великі діяння та створений ним світ у промовах та музиці. Так у світі з’явилися Музи45 .
Виявляється, боги вважали, що одного існування ¬всесвіту і створення життя явно недостатньо. Їм було необхідно, щоб з’явилися Музи, які створювали в музиці резонанс всього що існує і відтворюють ( re – flection ) його в промовах. Музи мали прославляти великі діяння Зевса, ¬концентруючи на них увагу і доводячи їх до свідомості з допомогою музики та хвалебних промов. Якщо тут ¬міститься хоча б мала дещиця істини, що стосується макрокосму, наскільки більш істинно це має бути для мікрокосму кожної окремо взятої людської істоти, тендітної і вразливої, яка потребує схвалення, підтвердження та відображення його буття?
Якщо жодна людина у світі не насолоджується ¬одним фактом мого існування, якщо не існує нікого, хто б мене розумів, дякував і любив за те, що я є і за те, що я роблю, тоді навряд чи знайдеться якась можливість зберегти здоровий нарцисичний баланс, тобто адекватну самооцінку. На глибині симптоматики страждання особистості із сильним нарцисичним розладом, завжди має місце базове відчуття ізоляції від зовнішнього світу. “Тут” немає нікого, щоб дати моє відображення та емпатичний резонанс. Таке може статися і в реальному житті, але зазвичай це має відношення до внутрішніх психологічних проблем: нікому довкола я не довіряю настільки, щоб дозволити ¬до себе наблизитися і дати можливість виконати ці життєво необхідні для мене функції.
Ця відсутність базової довіри зазвичай є ознакою травматичних переживань у ранньому дитинстві ¬. Є всі підстави вважати, що першим і найбільш значущим дзеркалом, що відображає існування будь-якого людського створіння, виявляється людина, яка піклується про немовля з моменту народження. У цей час у дитини ще немає почуття власної ідентичності що не залежить від матері; мати і немовля утворюють симбіотичну єдність 46 . Дитина сприймає матір як частину себе ( self ) – як самість, що дозволило Когуту ввести досить суперечливий термін: ” самість – об’єкт ” (self-object ). У всякому разі, розвиток реалістичної та відносно ¬стабільної самооцінки в подальшому житті дуже великою мірою залежить від того емпатичного резонансу і чуттєвого відображення, які здатна дати мати своїй дитині. “Променистий материнський погляд”, – таку метафору використовував Когут, щоб описати перше дзеркало, що відображає материнську насолоду існуванням дитини, що б вона не зробила.
Для пацієнтів, у яких виникає дзеркальне перенесення¬, зазвичай характерно спотворене відображення в ранньому дитинстві, тому у них виникають проблеми з тим, щоб визначити, хто вони є, а також відсутнє більш менш реалістичне відчуття, що вони по праву існують на цьому світі. У них розвинулися надчутливі “уловлювачі”, що сприймають найменшу ознаку можливого відторгнення, що травмує їх самовідчуття. Єдиним захистом від цієї постійної загрози є гіперкомпенсуюче переконання: я ні кого не потребую, я можу бути абсолютно самодостатнім. Фактично це є несвідомою ідентифікацією з дитячим відчуттям всемогутності, а якщо використовувати термінологію Когута, – з “грандіозною самістью” ( grandiose self ).
Цілком зрозуміло, що люди з такою психічною констеляцією приходять на аналіз тільки в тому випадку¬, якщо похитнулася їх гіперкомпенсуюча захисна система. Насамперед їм необхідно відновити відчуття власної значущості; тому вони формують стосунки дзеркального перенесення, у якому аналітик позбавляється права на власне автономне існування, зводиться до функції дзеркала, що відбиває їх велич, видатну натуру та самодостатність. У реакції контрперенесення аналітик почувається знеціненим, даремним і ¬безпорадним.
Дотримуючись різних теорій, що описують психодинаміку ¬грандіозної самості, перші і найвідоміші дослідники феномена нарцисизму, Хайнц Когут і Отто Кернберг, запропонували два різні підходи поводження з ним. Думка Когута полягає в тому, що наявність грандіозної самості свідчить про фіксацію на рівні інфантильних ілюзій щодо всемогутності та всезнання, до якого регресує пацієнт. Тому йому потрібен емпатичний опір аналітика, який слід підтримувати досить тривалий час, що дозволяє пацієнту поступово розвинути адекватну самооцінку 47 . Ця техніка полягає у сприйнятті пацієнтом відповідної коригуючої емоційної реакції аналітика. Кернберг розглядає грандіозну самість разом з його тенденцією до знецінення аналітика переважно як компенсаторний захист проти архаїчної заздрості, що переповнює пацієнта. Тому ¬він вважає необхідною інтерпретацію цих захисних механізмів, щоб показати пацієнтові, як він сприймає аналітика 48 . Таким чином, як джерело інтерпретацій він пропонує використовувати реакцію контрперенесення комплементарного типу, того що доповнює.
Насправді будь-яка реакція може іноді виявитися адекватною — чи, навпаки, — неадекватною. Багато разів у мене виникало сильне почуття, що зараз пацієнт гостро потребує моєї установки на “емпатичний резонанс” або “холдинг” (по Віннікотту 49 ). Навіть якщо мої дії як аналітика здаються пацієнту ¬безглуздими і марними, кількість прямих, а частіше — непрямих закидів щодо моєї даремності неминуче зростатиме, як тільки він відчує недостатню емпатичну реакцію. Тим самим він повинен допустити, хоча б побічно, мою цінність для нього, якщо, звичайно, він продовжуватиме аналіз ¬.
До того ж дії стосовно ¬відображення та холдингу у мене часто конфліктують з переконанням, що пацієнт насправді потребує справжніх та щирих реакцій. Він має бути впевненим у тому, що відображення, яке він отримує від аналітика, знову не зашкодить його уявленню про себе. Кожного разу коли я відчуваю деякі імпульси, що вказують на необхідність зміни установки, спочатку я обов’язково ¬себе запитую, чи можу я відчути біль від своєї “марності”, в якій мене звинувачує пацієнт. Чи фрустрований я сам через те, що не дозволив собі прийняти близько до серця надчутливу реакцію пацієнта? Зрозуміло, ці почуття фрустрації та болю можуть виявитись природною людською реакцією на спосіб мого лікування. Але головним питанням в аналізі завжди є наступне: чи можу я відчути не тільки свій власний біль, а й ознаки необхідності прояву емпатії до пацієнта або, іншими словами, — ознаки синтонного контрпереносу. Мої імпульси можуть виявитися сумішшю цих двох реакцій, і якщо на перший план виходить реакція синтонного контрпереносу, я можу якось натякнути пацієнту на існування у нього захистів, які я бачу, а також на те, як він поводиться по відношенню до мене і, можливо, до когось ще, хто став для нього близьким. Така інтерпретація виключала б почуття, що стосуються комплементарного контрпереносу.
У зв’язку з цим мені згадується юнак, який був сповнений так званою нарцисичною люттю. Як тільки він відчував, що його блискучі ¬артистичні здібності не знаходять достатнього визнання оточуючих, у ньому прокидався страшний гнів. Він відчував чорну заздрість до тих, кому це вдавалося, хоча, на його думку, вони були набагато менш талановитими в порівнянні з ним і домагалися успіху тільки завдяки грошам або впливовим батькам. Все це служило для нього доказом несправедливості, існуючої в суспільстві, яка змушувала його кипіти ненавистю. Він використовував мене в якості громовідводу для своєї агресії і уважно за мною спостерігав, відчуваючи пекуче бажання, щоб я погодився з його словами. На цій фазі аналізу ставало все важче поставити від питання навіть самі сумнівні його твердження, і впродовж тижнів я був вимушений погодитись на роль пасивного слухача його нескінченної балаканини, розмірковуючи, як було б добре для нього знайти сили, щоб відкрито вилляти свою агресію. Але в той же час я відчував тужливе отупіння і деяку відстороненість від нього. Його агресивна поведінка в реальному житті наражала його на певні проблеми в кар’єрі, що викликало його щире здивування. Він хотів щоб його любили за його ненависть.
Одного разу він прийшов із таким сном: він опинився в пустелі, схожій на Сахару. Раптом пісок став дедалі хиткішим, і він став занурюватися в ¬нього все глибше й глибше, поки не потонув у ньому з головою, і над поверхнею піску залишилися лише дві підняті руки, якими він махав, і кликав на допомогу. На цьому місці він прокинувся, відчуваючи шалений страх.
Почувши цей сон, я відчув раптовий напад бажання схопити його за руки і, простіше кажучи, ¬спробувати витягнути його з цієї поглинаючої піщаної трясовини. Я відчув, що настав момент, коли потрібна моя активніша участь у “роботі” з його проблемою. Оскільки він дуже злякався того, що йому наснилося, я міг мати шанс, що він нарешті мене почує. Тому я міг показати йому, як він “з повними піску очима” все глибше і глибше ¬тоне в ілюзіях щодо життя і своїх виняткових талантів, і що ця ситуація ховає у собі чималу небезпеку. Я також йому сказав, що відчував, як мною маніпулюють, перебуваючи у ролі безпорадного пасивного слухача. Звичайно, я додав, що я міг йому співчувати і розумів необхідність таких захистів, без яких він не міг обійтися, щоб вижити в період важкого дитинства. Однак тепер, як свідчить цей сон, вони стають дуже руйнівними. Я сказав йому, що абсолютно переконаний у тому, що якби він зміг позбутися ілюзій, які призводили його до такої страшної люті, він обов’язково знайшов би в собі справжні таланти і реальні цінності. Я докладно відзначив кілька потенційних можливостей, які справді в ньому відчував.
Він пішов з цієї сесії зовсім засмучений і, прийшовши наступного разу, сказав, що у нього були дуже великі сумніви, чи варто продовжувати у мене аналіз ¬, але потім він дійшов висновку, що остання сесія була для нього вирішальною. Потім він мене запитав, чому я не сказав йому раніше про справжні почуття, які до нього відчував. Після цього ми могли обговорювати захист, який у нього виникав проти будь-яких інтервенцій з мого боку. І, нарешті, ми обидва відчули певну подяку по відношенню до його несвідомих ресурсів, які дозволили з’явитися цьому сновидінню, який став відправною точкою для зміни наших установок.
Таким чином, на одному кінці шкали ми можемо виявити певний тип дзеркального перенесення, що вимагає знецінення аналітика. До іншого кінця ¬шкали я часто відношу пацієнтів з типом дзеркального перенесення, в якому аналітик виявляється незамінним для досягнення та збереження ними внутрішньої рівноваги. Він стає надцінним, і щонайменша його реакція визначає, чи пацієнт почуватиметься добре, чи почне мучитися ¬сумнівами щодо свого права на існування. Кожне упущене слово, найменша зміна в тоні голосу, кожен миттєвий жест можуть сприйматися пацієнтом як символи прийняття або відкидання, якби він побачив підтвердження в дзеркалі. Таке сприйняття пацієнтами аналітика часто нагадує мені королеву з казки “Білосніжка” братів Грімм, яка в тривозі повинна постійно питати у дзеркальця: «Дзеркальце, правду скажи – но мені: хто в нас найкращий, у цій стороні?» ( ” Mirror , mirror , on the wall , who is the fairest one of all “)* І якщо дзеркальце це не підтверджує, то королева лютує та “жовкне і зеленіє від заздрості. “(” green and yellow with envy “) *.
Тобто , якщо пацієнт, який страждає на хворобливим нарцисичним розладом, сумнівається в дзеркальному відображенні щодо своєї унікальності, яке дає йому аналітик, він переповнюється почуттями ревнощів і заздрощів. Тоді в його фантазії інші пацієнти аналітика виявляються набагато більш цікавими, розумними та гарними, ніж він сам. На самому початку аналізу такі очікування дзеркального ¬відображення часто придушуються, залишаючись недоступними свідомості, і тому вкрай важливо звільнити для них місце, де вони зуміли б проявити себе. Оскільки аналітик, що виконує функцію дзеркала, несвідомо сприймається пацієнтом як частина його самості (“самість-об’єкт”, за визначенням Когута), цілком природно, що в результаті нападів прагнення ¬зробити аналітика своєю власністю пацієнт зазнає страждання, як тільки він усвідомлює, що аналітик є дзеркалом для багатьох інших, яким він навіть може віддавати перевагу. Це відчувається пацієнтом як втрата частини себе, своєї самості. Щоб не почуватися скуто при виникненні у пацієнта нападів почуття власності, аналітику дуже важливо зуміти проявити емпатію по відношенню до цих страхів, що мають глибоке ¬коріння. Інакше він може відчути в собі гнів, що зароджується, спрямований на те, щоб звільнитися від “тюремних кайданів”, який буде проявлятися у вигляді грубих, сердитих або глузливих зауважень. Цілком природно, що таке заперечення зовсім не сприяє просуванню аналізу.
Як зазначалося раніше, існують пацієнти, які ¬у відповідь на найнезначніші свої висловлювання протягом тривалого періоду проходження аналізу потребують постійного “емпатичного резонансу”. Що стосується мене особисто, то я певною мірою взяв собі за правило не давати ніяких інтерпретацій і не виявляти жодної реакції під час терапевтичного процесу доти, доки “нутром” не відчую, що саме каже пацієнт. Однак у разі за наявності дзеркального переносу іноді виникають певні труднощі.
Наприклад, мені згадується випадок з пацієнтом, який розповідав про досить делікатний предмет¬, і спочатку я просто не міг знайти відповідний коментар або інтерпретацію, які б здалися мені цілком узгодженими з моїми почуттями. Тому я продовжував сидіти мовчки, вбираючи в себе все, що він говорив, і чекаючи, що спаде на думку, але водночас відчуваючи зростання занепокоєння від усвідомлення того, що якась моя реакція необхідна вже саме тут і тепер. Якщо він ризикнув торкнутися такої делікатної теми, я не міг йому дозволити піти без “емпатичного резонансу”, інакше почуття сорому змусило б його ¬знову втекти у свою шкаралупу. Але, як на зло, на думку нічого не спадало. Ситуацію врятувало те, що до цього ми дуже плідно працювали зі страхами, які провокували у мене відторгнення у відповідь на його критичні зауваження. Тому, незважаючи на сильне збентеження, цього разу він міг помітити, що в нього раптово виникло відчуття, що він розмовляє зі стіною. На це я зміг відповісти, що його почуття відповідає моєму власному відчуттю дискомфорту, що виник через відсутність у цю мить належної відповіді, незважаючи на те, що я дуже добре бачу, як гостро він її потребує. Я пояснив йому, що повинен увібрати все, що він розповів, перш ніж зможу знайти справжню відповідь. Почувши це, він знову відчув, що його розуміють і сприймають серйозно. Одночасно він мав визнати існування частки моєї особистої автономії, що було дуже важливим кроком у подальшій трансформації стосунку дзеркального перенесення.
Мета цього настільки бажаного процесу трансформації ¬зазвичай полягає у зменшенні залежності від зовнішнього дзеркального відображення через зростаюче відчуття реалістичної самооцінки та супутнє йому почуття особистісної автономії.

Ідеалізуюче перенесення.

Якщо говорити мовою юнгіанської термінології про феномен, який Хайнц Когут назвав ідеалізуючим ¬перенесенням, то ми зовсім трохи погрішимо проти істини, якщо скажемо, що він дуже схожий на проектування на аналітика архетипних образів. Згідно з Когутом, такий тип перенесення заснований на повторенні ситуації, в якій для розвитку своєї самості дитина відчуває потребу не тільки в дзеркальній емпатичній реакції на своє існування і відчуття всемогутності, але і сприймає своїх батьків як всесильних, всемогутніх і ¬досконалих. Однак оскільки на цій дуже ранній фазі розвитку батьківська фігура і самість дитини розрізняються складно – те, що називається самість-об’єкт, – то досконалість батьківської фігури, що обожнюється, означає і власну досконалість. Можна сміливо сказати, що у відчутті всемогутності відбувається розчинення батьківської постаті. Як тільки відбувається відкриття, що батьківська постать у багатьох відношеннях не є всезнаючою, всесильною та досконалою, як передбачалося раніше, виникає страшне розчарування, яке згодом допомагає дитині стати зрілою та незалежною дорослою людиною.
Іншими словами, самооцінка також може розвиватися ¬і підтримуватися тільки в тому випадку, якщо відсутнє злиття з ідеалізованим самість-об’єктом, і з’явилися інші ідеали, що стимулюють розвиток повноцінних міжособистісних стосунків та угод. Те саме справедливо щодо ідеалізуючого перенесення: при оптимальному перебігу аналізу пацієнт поступово відчуває розчарування, зумовлене обмеженнями аналітика, і це призводить його до “формуючої інтерналізації” (” transmuting” internalization “) 50. Для аналітика дуже важливо мати ¬здатність терпляче переносити ситуацію, в якій він є для пацієнта ідеалізованою фігурою, стільки, скільки це потрібно, оскільки різке розчарування може призвести до травматичного результату і звести нанівець весь аналітичний процес.
Здатність до ідеалізації проявляється вже в немовлячому ¬віці, залишаючись потенційно активною протягом всього людського життя. Вона, безумовно, пов’язана, якщо не збігається повністю, з феноменом, який юнгіанці називають творчою архетиповою фантазією. Так, наприклад, всемогутність є архетиповою якістю, яким, як правило, є божественний образ. Таким чином, на мою думку, ідеалізуюче перенесення, яке, як уже зазначалося раніше, є проектуванням на аналітика архетипового змісту. Якнайглибше розчарування в аналітику переважно пов’язане із процесом “повернення проекцій”. Це означає розпізнавання в колишніх проекціях змістів своєї психіки — процес, під час якого людина починає усвідомлювати речі в самому собі, які досі її несвідоме сприймало як такі що належать іншим.
Як приклад мені згадується юнак, який страждав на яскраво виражену агорафобію і скаржився на багато невизначених психосоматичних симптомів. Спочатку він «не пустив» мене у свій внутрішній світ як людину, яка намагалася якось полегшити його стан за допомогою деяких ефективних інтервенцій. Крім того, на повну ¬протилежність пацієнтові, про якого йшлося вище, він не викликав у мене почуття, що я зовсім для нього не корисний. Навпаки, у мене виникало сильне переживання, що він сприймав мене як загрозу собі, відчуваючи в мені неймовірну силу і всемогутність. Він займав мене постійними розмовами, не даючи мені вставити слово, і як тільки я намагався відкрити рота, я бачив, як мимоволі підіймалися його руки в захисному жесті. Одного разу, коли, ймовірно, йому вдалося скинути свою меланхолію, він зібрав усю свою мужність і закричав на мене: “Я ніколи вам не дозволю зробити те, що ви хочете зі мною зробити – ви хочете відібрати в мене віру в Бога!” Він був членом якогось релігійного братства. Коли він захворів, брати звинуватили його в тому, що він недостатньо вірить у Спасителя. А коли він захотів отримати консультацію психотерапевта, вони його посварили і сказали, що зцілювати може тільки Христос, а всі психотерапевти є заклятими ¬грішниками. “Заклятий грішник”, з одного боку, дуже його приваблював, а з іншого, – викликав смертельний страх. Пацієнт мав покинути своїх братів, і після цього він у розпачі звернувся до мене за консультацією, відчуваючи і усвідомлюючи при цьому величезну провину.
Незабаром стало ясно, що в його фантазії я вже піднявся ¬настільки, що з заклятого грішника перетворився не більше не менше, а на самого Антихриста. Я втілював для нього диявольську спокусу, яка жахала і одночасно зачаровувала. До того ж він дуже боявся вироку майбутнього “страшного суду”, властивої йому архаїчної ¬релігійної форми Суперего, у тому випадку, якщо він піде за своїм потягом і стане частиною мого світу. Він бачив у мені втілення своїх власних інстинктивних, сексуальних та агресивних потреб. Я був для нього проявом живого архетипу його власної тіні, який виявився таким чорним, злим і моторошним, тому що пацієнт ніколи не дозволяв йому “втілитися” в самому собі. З самого початку свого життя він не міг витерплювати свою тінь як частину себе. Як небажана дитина, він ще з пелюшок жив у ілюзорній фантазії, що його існування варте уваги і навіть заохочується, тільки за умови, якщо він буде настільки “хорошим”, яким «простий смертний» бути просто не може. Але оскільки насправді йому ніяк не вдавалося стати настільки хорошим, він відкидав всі можливості відчути, що його приймають оточуючі.
Протягом курсу аналізу його остаточне ¬розчарування в мені — я виявився зовсім не таким втіленням сил зла, яким спочатку йому здався, — певною мірою стало для нього прийнятним. Як тільки він став для себе поступово відкривати, що я не є осередком світового зла, і в мої цілі зовсім не входить спокусити його, щоб накликати на нього вічне прокляття, повернення деяких його проекцій пішло пліч-о-пліч з певною терпимістю щодо його сексуальних фантазій і дій. Він дозволив собі незначні критичні висловлювання на адресу своїх батьків та релігійності свого братства, незважаючи на те, що ця критика містила гріховні сумніви. Я став для нього дещо “людянішим”, і він почав сприймати свої “гріховні” бажання як неодмінну частину загальної людської сутності.
Цей випадок демонструє ідеалізацію, що ¬виявляється в негативній або, принаймні, в амбівалентній чуттєвій тональності, де я сприймався пацієнтом як демонічна фігура. Я особливо хотів підкреслити такий різновид ідеалізуючого перенесення, бо загалом під ідеалізацією зазвичай розуміють проекцію архетипного змісту, яка в переживаннях аналізанта набуває надвисокої цінності. Справа може дійти навіть до того, що аналітик здаватиметься втіленням усієї цінності сутності, яку Юнг називав Самостю.
Я згадую, як на самому початку свого навчання в Інституті Юнга в Цюріху мені зустрілася жінка похилого віку, у якої щойно закінчилася аналітична ¬сесія з Юнгом. Коли вона мені повідомила про це, я відчув змішане почуття заздрощів, благоговіння та цікавості, оскільки тоді я ще жодного разу його не бачив. Я в неї запитав: “Ну і який Юнг насправді?” “О, ви знаєте, – сказала вона з тоном обожнювання в голосі, – він, як Бог”. Я пішов розчарований, бо вона не змогла дати мені більш детального опису. Я навіть спитав себе, може, ця жінка трохи не в собі, якщо вона вважала Юнга Богом. Але потім я слушно зазначив, що вона не сказала, що Юнг був Богом, а тільки, що він як Бог. Вона сприймала його “якби” він був Богом, сформувавши стосунок, який ¬сьогодні можна було б назвати ідеалізуючим перенесенням. Зрозуміло, видатні особистості, якими були Юнг або Фройд, ставали дуже зручними “мішенями” для проекції Самості, оскільки в основі ідеалізації лежить певна реальність, тому таке ставлення розділяється багатьма людьми.
Як ідеалізуюче, так і дзеркальне перенесення в тій чи іншій мірі виникають в багатьох аналітичних ¬ситуаціях. Часто відбувається рух туди-сюди, від одного типу перенесення до іншого, однак іноді вони можуть з’являтися майже одночасно.
Протягом трьох послідовних сесій з однією ¬пацієнткою, сорокарічної жінкою, я відчув себе настільки втомленим, що мав насилу переборювати сон. “Ідеальному аналітику”, який існував у мене всередині, це зовсім не подобалося, але той факт, що це траплялося тричі поспіль, змусив мене припустити можливість реакції синтонного контрперенесення. Але що воно могло означати? Проблема не могла бути пов’язана з тим, що саме говорила мені пацієнтка, бо зміст був досить цікавим, незважаючи на трохи надмірну деталізацію.
На той час ця жінка була в аналізі чотири роки. Вона прийшла, скаржачись на симптом, який завдавав їй багато незручностей і викликав сильне збентеження: як тільки вона намагалася взяти келих вина, горнятко кави або ложку в присутності інших людей, її рука починала тремтіти. В цей момент вона відчувала, що всі звертають на неї увагу, і їй ставало так соромно, що вона все більше і більше уникала товариства взагалі.
Крім того, моя пацієнтка мала особливий ¬дар слухати і розуміти інших; у неї була надзвичайно розвинена емпатія. Ця здатність до прояву емпатії розвинулася внаслідок того, що ще з раннього дитинства вона була змушена виявляти виняткову ¬чутливість, щоб відповідати очікуванням своєї матері. Це був єдиний спосіб, що дозволяв їй отримати хоча б мінімальну життєво важливу увагу від цієї жінки, яка, безумовно, страждала нарцисичним розладом. З часом вона продовжувала поводитися відповідно, вважаючи потреби інших людей важливішими порівняно зі своїми власними. Якщо ж не вдавалося відповідати очікуваням інших, вона переповнювалася почуттям провини.
Так само, в аналізі, вона намагалася пристосуватися ¬до моїх “очікувань”, при цьому надзвичайно ідеалізуючи мій “духовний” наробок. Ця ідеалізація для неї означала необхідність надання мені важливих сновидінь та цікавого змісту. Як тільки у неї виникали труднощі з таким матеріалом, вона відчувала страх, сором, залежність і переживала відчуття внутрішньої спустошеності. У такі моменти було ясно, що їй знову не вистачає відчуття злиття з ідеалізованим самість-об’єктом, тобто з такою, надцінною для неї “духовністю”. В цілому, моя пацієнтка виявляла до процесу аналізу живий інтерес, з нею було добре співпрацювати, вона була розумна і мала добре диференційовану чуттєву сферу для налагодження психологічного контакту. Як людина тактовна, вона не давала волю своєму обожнюванню, і воно не було для мене занадто нав’язливим. Акцент, на духовній стороні життя, також не був надто характерним, щоб розглядатися як захист від витіснених еротичних почуттів, а скоріше відповідав її реальним духовним потребам. Тому досі у своїй реакції, контрперенесення на її присутність я відчував наснагу і був сповнений ідей щодо можливих інтерпретацій. Якось мені вдалося звернути увагу, що мої пояснення є дуже широкими і занадто вичерпними, проте, моя пацієнтка, здавалося, була цілком задоволена моїми стараннями і користю, яку їй приносили наші дискусії, хоча іноді вона боялася, що на зворотному шляху вона може забути про всі цікаві речі, які вона почула.
Відповідно до того, як тривала робота з її ¬симптомами, стало очевидним певне поліпшення. Але ми обидва усвідомлювали той факт, що тенденція, до відчуття вразливості і збентеження, як і раніше, заважає їй бути по-справжньому спонтанною. Однак на цій стадії аналізу вона вже не мучилася довгими очікуваннями, перш ніж зробити щось, перебуваючи в товаристві, і навіть більше, якщо це було необхідно, вона відчувала в собі достатньо сил, щоб за себе постояти. У такі моменти у неї виникало відчуття, що її відроджує до життя якась всеосяжна духовна ідея — можливо, це свідчило про її тимчасове злиття з ідеалізованим самість-об’єктом. Однак піти в ресторан і випити горнятко кави разом з тими ж людьми, як і раніше, коштувало їй неймовірних зусиль, які були потрібні для того, щоб подолати страх проявитися назагал.
Я нічого не міг зробити, щоб якось розхитати її ідеалізоване перенесення, і інтерпретував його як “явну компенсацію”; і така інтерпретація виявилася для неї надто приземленою. Як зазначалося раніше, з часом має прийти розчарування пацієнта, що аналітик не відповідає ідеальному образу¬, сформованому його фантазією, разом із зростаючою здатністю бачити у змісті проекцій зміст своєї психіки. Таким чином, воно може бути частково інтегроване. Часом моя пацієнтка також почала робити деякі критичні зауваження на мою адресу, і, ставши на терапевтичну позицію, я схвалював таку мужню поведінку з її сторони.
Але що ж означали мої напади сонливості, що повторювались? Втретє, коли це сталося, я вирішив не боротися зі сном, а якимось чином обговорити ¬свій стан із пацієнткою. Зважаючи на її вразливість, я вирішив, що не можу говорити про цю проблему прямо і сказати їй, що вона наганяє на мене нудьгу. Все, що я міг зробити, це запитати її, чи відчувала вона в той момент себе відстороненою або навіть ізольованою від мене. І тоді вона змогла визнати своє відчуття, що вона теревенить про щось, що мені не цікаво, що вона, природно, від мене й очікувала, і тому почала почуватися менш впевнено. Іншими словами, це означало, що, не отримуючи від мене емпатичного резонансу¬, вона відчувала себе відкинутою і ні на що не здатною.
Подальший аналіз ситуації, в якій ми ¬опинилися, показав, що вона побачила в собі постійну тенденцію відганяти від себе базову потребу, як тільки вона хоч трохи проявлялася: глибинне і дуже сильне бажання дзеркального самість-об’єкта. Ця потреба була дуже глибоко прихована, і тільки тепер почала трохи усвідомлюватися. Вона полягала в тому, щоб бути поміченою, обожнюваною, тобто відчути тепло “променистого материнського погляду”. Але оскільки вона була пов’язана з ранніми травматичними переживаннями зневіри, ця базова потреба з’єдналася зі страхом і виявилися пригніченою. Все, що могло свідомо переживатися пацієнткою в процесі аналізу, посилювало її страхи невідповідності моїм очікуванням і цим змушувало мене нудьгувати. Як показала моя сонливість, вона змушувала мене нудьгувати, перетворюючи на бездушну, материнську постать що відкидає. Водночас вона виявилася не в змозі донести мені свою ¬нагальну потребу в самість-об’єкті.
Наші зусилля в інтерпретації дзеркального ¬перенесення, допомогли їй більш вільно поводитися в ті моменти, коли вона відчувала, що я її не розумію, відкидаю або завдаю їй болю. Це стало відправною точкою її подальшого прогресу на шляху до самоствердження.

Ілюзорне та галюцинаторне перенесення.

Слід сказати кілька слів про дуже важливу відмінність¬, яка існує між ілюзорним і галюцинаторним перенесенням 51 . Як приклад я знову наведу мою зустріч з жінкою, яка порівняла Юнга з Богом, про яку я вже згадував.
Отже, якби вона насправді думала, що Юнг був Богом, це було б ознакою галюцинаторного перенесення. Але вона сказала, що він був, як Бог, і тому виявилося можливим сприймати сказане нею в кон¬тексті “як би”, тобто в символічному переживанні. Таким чином, її перенесення має розглядатися як ілюзорне. Молода людина, яка сприймала мене як антихриста в людській подобі, на самому початку аналізу демонструвала ознаки галюцинаторного перенесення. Але дуже скоро в найсприятливіші для нього моменти він міг розповісти мені про свої страхи, що я можу нести якесь диявольське наврочення . Це було ознакою того, що він не вірив, що я є Антихристом, і навіть настільки мені довіряв, щоб поділитися зі мною своїми страхами. Таким чином міг бути створений робочий союз; він очікував, що я допоможу йому позбутися страхів ¬, які свідчили про те, що перенесення стало перетворюватися на ілюзорне.
Ілюзорний тип перенесення сам собою свідчить про наявність певної гнучкості. Він залишає місце для питань, інтерпретацій та, зрештою, для трансформації. По суті пацієнт з таким типом перенесення ¬може сказати своєму аналітику: “У мене по відношенню до вас іноді з’являється дуже сильне почуття, ніби ви були моїм батьком, матір’ю, коханою ¬людиною, учителем, дияволом або навіть Богом. Я себе відчуваю по відношенню до вас так, немов би ви втілювали все те на що я сподівався, або якби ви втілювали, те, що я колись ненавидів. Я відчув би, немов би ви все, все знаєте, або якби ваша недосяжна досконалість справляла на мене жахливу каструючу дію.
Разом з цим я десь розумію, що ці почуття мають стосунок не тільки до вас безпосередньо. Тому ми могли б разом попрацювати над тим, щоб зрозуміти звідки вони походять, і чого вони стосуються.
Зрозуміло, що саме галюцинації зустрічаються при пси¬хозах і пов’язані з втратою відчуття реальності. Однак між переживаннями, що відносяться до ілюзорного та галюцинаторного типів перенесення, існує дуже невизначена межа.В процесі будь-якого аналізу можуть виникати ситуації, де проявляється галюцинаторне перенесення. Тоді завжди виникають труднощі, бо часом пацієнт не в змозі зберігати необхідну дистанцію від галюцинаторних аспектів своїх переживань. Іноді вони можуть проявлятися дуже незначною мірою.
Так, наприклад, пацієнт може сприймати мене як якусь особистість, яка збиває його з істинного шляху, з його власних переконань, що вабить його, подібно до гамельнського Щуролова, а потім уводить за собою. Моя доброта становить для нього лише частину схеми, необхідної для втілення моїх надій, для того, щоб загнати його в рамки моєї теорії, змусити його мислити як я, і так далі. Такі аргументи зовсім не обов’язково супроводжують галюцинації: усі вони є добре відомими закидами¬, які висловлюються щодо психоаналізу від самого його початку, і серед громадськості широко поширена думка, відповідно до якої аналітик розглядається як фахівець із промивання мозків. У підозрах мого пацієнта може бути присутня певна частка істини, і тому дуже важливо завжди брати їх до уваги. Однак у будь-якому разі одна обставина стає очевидною: у пацієнта є опір. І в який би час він не виникав, до нього завжди слід ставитись з повагою. Я не можу йому довести, що я в жодному разі не є Щуроловом. (Чи можу я довести самому собі ¬, що в мене до цього немає жодної тенденції?) Крім того, я можу зробити висновок, що опір мого пацієнта виник з раннього дитинства і служив захистом від дуже нав’язливих і байдужих батьків, був необхідним для психологічного виживання. Він мав витратити величезну кількість енергії, щоб знайти свій власний шлях і йому слідувати. Тому його постійний активний захист проти всіляких впливів та посягань, добре зрозумілий. Таким чином, здається цілком очевидним, що його тривожні фан¬тазії щодо мене складаються з проекцій високоенергетичних образів внутрішніх батьків, які колись зазіхали на його автономію.
Але якщо я спробую інтерпретувати ці зв’язки, він відчує, що я просто хочу впливати на нього за допомогою своїх аналітичних концепцій, в які він повинен повірити. Він скаже, що саме мій «садистський аналітичний ніж» обрубує йому шлях самореалізації. Він інтерпретує свої сни так, як йому хочеться, і при цьому передбачається, що я заздалегідь повинен з усім погодитися ¬. Всі зауваження, які я міг би зробити, або запитання, які міг би поставити, пов’язані з його сновидінням, відразу звертаються проти мене, підживлюючи його ілюзію, що я хочу збити його зі справжнього шляху. При цьому він ще не психотик і продовжує аналіз, тому що “добре до мене ставиться і бачить у мені людину”. Разом з тим цей стан дуже болісний, і він міг би сказати, що “у нас ще багато всього, з чим слід попрацювати”.
Таким чином, у подібних випадках особистість лише частково схильна до галюцинацій. У цей час ¬аналітику слід виявляти спокій при зіткненні з такими захистами і бути дуже чутливим до прояву найменших ознак зростаючої довіри пацієнта, бо відпочатку у нього є базова недовіра, яка підживлює його галюцинаторне сприйняття. Тільки довіра, що зростає, може дозволити пацієнтові піти на ризик і уявити, що насправді я, не є людиною, яка посягає на його цілісність, а він сам перебуває під впливом якоїсь внутрішньої сили, яка змушує його сприймати мене так, наче я є таким. Такий інсайт міг би стати базою для продовження аналізу психодинамічних ¬процесів, які ховаються за цими страхами. Так як тепер на передній план виходить переважно ілюзорне перенесення, пацієнт мені може сказати більш точно, в яких конкретних ситуаціях він відчуває мої посягання і директивність, і тоді взаємодія між нами стане більш живою та гнучкою. У нього зникає потреба тримати кругову оборону. Іноді він навіть може прийти до думки, що йому потрібен такий міцний захист самого себе, своєї самості, від нападів внутрішнього сумніву, що його відчуття ідентичності стає дуже сильним.
Беручи до уваги всі ці обставини, ми повинні сказати, що процес аналізу може виявитися дуже складним і навіть зайти в глухий кут, якщо існуючі в переносі галюцинації продовжуватимуть чинити ¬опір. Тоді перед нами відкривається широке поле діяльності, пов’язаної з психотерапевтичним лікуванням психотичних пацієнтів, і середній аналітик повинен мати достатню мудрість, щоб визнати свої обмеження та передати таких пацієнтів фахівцям.
Дзеркальне перенесення, ідеалізуюче перенесення та архетипове перенесення — це терміни, що позначають несвідомі переживання пацієнта щодо аналітика. Вони стосуються несвідомої потреби пацієнта використовувати певним чином свого аналітика. Терміни “ілюзорний” і “галюцинаторний”, що вживаються у зв’язку з феноменом перенесення, застосовуються для того, щоб спробувати вказати ¬на ступінь, в якому аналітик, незважаючи на існування перенесення, може одночасно сприйматися як реальна особистість. Принаймні кожне перенесення є ілюзорним. Аналітик сприймається пацієнтом у своєму реальному образі, а й наче як би, наприклад, всезнаючим. Чим більше у перенесенні галюцинацій, тим менше аналітик може сприйматися як реальний доктор X. У крайньому випадку він просто “є” втіленням проекцій, коли ¬у пацієнта зовсім відсутня здатність до символічного сприйняття “начебто”. Тому дзеркальне¬, ідеалізуюче та архетипове перенесення можуть виявлятися як ілюзорно, так і галюцинаторно.
Водночас у реакції аналітика на пацієнта може виявлятися не тільки ілюзорне, а й галюцинаторне контрперенесення. Якщо проявляється останнє, то можна ¬говорити про те, що в аналітичній ситуації у стосунках між аналітиком та пацієнтом має місце folie a deux “.
Як приклад із моєї власної практики можу навести випадок, який стався на самому її початку. До мене в аналіз прийшов чоловік, відомий у всьому світі, високої культури і, на мою думку, виключно розумний. Він демонстрував свій високий рівень культури і гостроту мислення, і я все більше і більше відчував, як у мені прокидається комплекс підпорядкованості, бо я не міг зрозуміти і половини з того, що він говорив. Я намагався знайти опору в юнгівській типології. Я належу до типу, де ведучою функцією є почуття, тому я маю погодитись, що моє мислення має грати другорядну роль, але це пояснення не давало мені помітного полегшення при спілкуванні з моїм пацієнтом. З одного боку, я пишався тим, що така людина прийшла до мене в аналіз, але водночас я смертельно боявся кожної сесії, бо не відчував себе достатньо готовим. Я казав собі, що, мабуть, я є таким негідним аналітиком, що він скоро мене покине. Понад усе інше, перед цим він брав аналіз у одного вельми відомого аналітика і, припинивши його, раптом звернувся до мене, в той час ще тільки початківцю, зовсім зеленому аналітику, пояснюючи це враженням, яке на нього справила лекція, прочитана мною незадовго до його звернення.
Пройшло кілька тижнів, перш ніж я почав ¬усвідомлювати свій галюцинаторне контрперенесення. Поступово до мене стало доходити, що, якби я справді слухав, що казав мій пацієнт, то зміст не відігравав би для мене такої великої ролі, а мав лише дотичне відношення до аналітичного процесу. Не було нічого дивного в тому, що я не міг його розуміти, бо він видавав у величезній кількості так зване інтелектуальне лушпиння і в загрозливій мірі був відрізаний від своїх емоцій, що утворювали складну архаїчну суміш. Однак я був засліплений власним нарцисичним комплексом: з одного боку, мене дуже улещувало, що така людина залишила знаменитого аналітика, щоб проходити аналіз у мене, а з іншого, я був дуже засмучений тим, що не можу відповідати очікуванням своєї власної “грандіозної самості”, яку я проектував на свого пацієнта. Зрозуміло, для подібної проекції він був ідеальним екраном, але очевидно, що мій комплекс позбавив ¬мене діагностичного чуття. Якийсь час я перебував у надто несвідомому стані, викликаному контрперенесенням; загалом для аналітичної ситуації це могло означати, що я сприймаю цю людину, начебто вона була настільки великою і надінтелектуальною, що знала абсолютно все. До того ж я забув себе запитати, чому ця людина так впливає на мою самооцінку і змушує мене відчувати, наче я був круглим дурнем. Все це залишалося зовсім несвідомим. Як правило, саме неусвідомлений комплекс залучає нас до ¬ситуації, де панує галюцинаторне контрперенесення.
У кожному випадку перенесення виявляється частково ілюзорним¬, оскільки в ньому присутні фантазії, які можуть змінювати “реальність” або принаймні якось її забарвлювати. Що стосується контрперенесення, що не є ані ілюзорним, ані галюцинаторним, то воно веде аналітика, який намагається його розуміти, до взаємодії з більш менш усвідомленими фантазіями, які можна добре використовувати в процесі аналізу.

Малюнок 2. Алхімічний малюнок, що відповідає юнгіанській моделі перенесення-контрперенесення. Король та Королева символізують протилежності; голуб (дух) з’являється як символ єднання. ( Rosarium philosophorum , 1550).